Про подорож в Карпати на моцику я мріяв давно, однак через обставини все ніяк не вдавалося здійснити давню мрію, то не було на чому, то фінанси не дозволяли або інші обставини. І ось твердо вирішив «будь-що, але я їду в Карпати». Пошкріб по кишеням, дістав заначку і в терміновому порядку придбав чудо China-мотопрому скут 125-ку, і ось я на колесах. Через деякий час придбав інше спорядження необхідне для подорожі, склав калейдоскоп обставин в необхідну мені комбінацію скут-відпустка-фінанси і ось я вирушаю на зустріч пригодам.
Зарання маршруту подорожі не було, я надаю перевагу експромту, був лише напрямок руху – на Захід і два місця де я об’овязково хотів побувати, перше – мотозліт у Косові, друге – відвідати родичів у Прикарпатті.
То був мій перший дальнобій, хоча по відстані і не дуже далеко. В терміновому порядку підготовив скута, зібрав саме необхідне: палатку, спальник, інструмент, ремкомплект для шин, медаптечку, каністру з бензином, на всяк випадок, та інше причандалля, все упакував на скут. В ніч перед від’їздом було не до сну, все крутилися в голові різні думки, заснув десь під ранок, аж раптом лунає довгожданий дзвінок будильника, сніданок, ще одна перевірка справності скута та надійності кріплення багажу і ось наша команда готова до подорожі – командир-організатор (К) екіпажу і фотограф (Ф) - я - Алекс, вірний «залізно-пластмасовий кінь» - «Жучок» (Ж), посиденьки «на дорожку» і ось нарешті - старт.
День перший.
Виїзд о 7.00, погодка супер, машин майже немає, настрій люкс, натиск на кнопку стартера, прогрів дирчика пару хвилин і вперед на зустріч вітру. Для подорожі вибирав другорядні дороги, де менше машин і народу, через гарні місця. «Жучок» по асфальту біжить на ямках гойдається, воділа рулить і по сторонах роздивляється. Не поспішаючи проїхали Остріг, Шумськ, десь вже пора повертати на Ланівці, а повороту все немає, дістаю GPS-навігатор (атлас автодоріг України) і … ага – поворот ми вже провтикали, ну нічого, це ж подорож поїдемо на Кременець. Тернопіль нас зустрів купою машин, так-сяк пробралися по кільцевій і ось вже їдемо в напрямку Івано-Франківська. На під’їзді до Галича побачив таку картину – із пагорба йшов дим – це ж треба таке, на Галичині з’явився “діючий вулкан” і тут проснувся наш «фотокор»:
- Ф: Воділа гальмуй треба зафотать “чудо” природи!
- В: Ну давай фоткай, бужеш чесний люд розводить.
Об’їхавши гору, побачили той самий «діючий вулкан» - то якийсь завод димів.
Далі поїхали на І-Франківськ, з розгону полетіли в центр міста.
- В: «Жучок» гальмуй нам не туди – заволав командир екіпажу – розвертайся і дуй на Калуш.
- Ж: Ти хоч на знаки інколи дивись куди рулиш, давай на заправку пора «підкріпитись» - закомандував «Жучок».
Заїхали на заправку, розпакувались, заправились, під’їжджає місцевий дідуля на китайцю:
- Привіт, куди їдеш?
- Да так катаюсь по ваших краях.
- А сам звідки?
- Да тут недалечко, з Хмельниччини.
- О-о-о! На цьому? І скільки вже проїхав?
- 300 км
- Ого!!! Ну хай щастиь.
І так наш екіпаж помаленьку потулив на Калуш. Аж раптом на горизонті з’явилися гори. Ось вони – Карпати.
- Ж: Ура-а-а, гори, гори – зажував скут і весело затарахкотів «горшочком» на всі свої 125 см3.
- Ф: Да-а-а, красота яка …
- В: «Вперёд, все за мной дружною толпой» - закомандував начальник екіпажу.
Калуш об’їхали стороною, направились у Долину.
- В: Так десь тут має бути поворот на Вигоду, їдем дальше, дальше, ой розвертайся знову проґавили поворот.
- Ж: Ну нічого буває.
- В: Поворот…, де він? Да, давненько я тут не бував. Треба запитати у всезнаючих таксистів. А ось де він, ну все поїхали на Вигоду.
Вигода, далі їду у маленьке село, що розташоване у долині мальовничих гір, відвідаю родичів, які нічого не знають про мій приїзд, зробимо їм сюрприз.
Смачна вечеря, солодкий сон, завтра поїдемо в Косів.
День другий.
Підйом о 7.00. Сніданок. Перевірка стану скута, кріплення вантажу, заправка і в дорогу в Косів, відстань невеличка, всього 180 км, проїдемо за декілька годин. Знову Калуш, Івано-Франківськ, Богородчани, Надвірна, Делятин. Зупиняюсь щоб подивитися карту:
- В: Так поворот на Ланчин повинен бути перед Делятином, все ясно нам туди.
Поїхали, повороту немає, їдемо далі, вже виїхали за місто повороту ще немає.
- В: Невже знову пропустили потрібний поворот, поїхали назад.
Повернувшись повороту не знайшли, дивлюсь карту, поворот перед Делятином зі сторони Надвірной, значить їдемо правильно. Проїхав туди-сюди три рази, а повороту не знайшов, що за фігня. Треба запитати у місцевих.
- Їдь прямо-прямо, а там буде поворот ліворуч на Яблунів.
Їду-їду, а повороту немає, аж ось він знайшовся, так точно він перед Делятином тільки з іншої сторони.
- В: Ось тобі і номер - карта бреше!
Їдемо далі, краєвиди чудові, дорога нормальна «Жучок» тихенько жужить у дудку, а ось і знак «Вас вітає гуцульщина». Заїжджаю в Косів, підрулив до мотомагазину:
- Скажіть мені шановний, а де у вас проводиться мотозліт «Карпатський байкер 2008»?
- Та тут недалеко на аеродромі.
- А як туди проїхати?
- Їдь прямо, потім направо, за мостом наліво …
Та вже зрозуміло, треба ловити місцевого двоколісного брата, а ось і він:
- Друже, а де у вас проводиться мотозліт?
- Та тут недалечко, їдь за мною.
Приїхав. Підходжу до організаторів для реєстрації:
- Привіт, я до вас.
- Заходь, реєструйся, а ти звідки?
- З Хмельниччини.
- ??? На цьому!!!
- Да.
- І скільки проїхав?
- 600 км
- ?-?-?, а-а-а, ну-у-у, ти проїжджай далі став палатку, відпочивай.
По натурі я пунктуальний, не люблю запізнюватись, приїхав вчасно – зареєструвався під номером – 1. Поставив палатку. Погодка сонячна але із-за гір насувалися хмари, а пізніше пішов дощ. Під вечір почали з’їжджатися учасники зльоту, привітання, гуркіт моторів, радісні крики давніх знайомих, розміщення палаток, десь о 3-ій ночі все стихло. На ранок дощик закінчився, інколи визирало сонце щоб нас трішки підсушити.
Близько о півдні почали збиратися для формування колони та проїхатися вулицями міста, приїхали ДАЙці для супроводу, всі вишикувались у колону і рушили. Хоч колона була невеличка однак настрій був супер. Дороги - ЖАХ – яма на ямі, ямкой поганяє. Аж тут як вперіщить зненацька дощ, що ніхто навіть не встиг одягнути дощовика, і давай ховатися хто куди бачив, одні під дерево, інші під козирки магазинів, а я прямісінько на літню терасу кафе з розгону зарулив, розштовхавши стільці та столики, а ДАЙці сидять у сухій машині і все регочуть з нас.
Вимокли тоді ми добряче, але всі раді і щасливі рушили назад до табору. Поки доїхали до палаток, то вже і дощик закінчився і сонце виглянуло, трішки просушити нас.
По обіді кожен відривався як міг, одні на спортах ганяли, інші на ендуриках, а дехто і на квадриках траву топтав, тільки два «гуся» скучали і шари в штанах ганяли.
- Щас розгонюсь і порву як Тузік тряпку …
- Фіг там, нас не догониш …
Під вечір розпочався концерт місцевих рок-музикантів.
На наступний день організатори запросили всіх бажаючих на покатушки по інтересах і можливостях – ендуристи поїхали в екстрим-рейд в гори, потужні і швидкі моцики – в тур по замках, а інші, що не потрапляли ні в першу, а ні вдругу категорії - проїхались околицями Косова, побували у цікавих місцях, відвідали солоні криниці – вода не просто солона, а кислота, похлюпались на річці, пофоткались на скелях.
Косів
На солоний джерелах.
Ну ось погуляли три дні, а далі хто куди, одні додому, інші в мандри подалися … а я – на «базу».
На слідуючий день рушив на гірське озеро Синевір, багато про нього чув, але захотів сам все побачити. Виїхав десь о дев’ятій ранку, погодка сонячна, але дещо прохолодно після нічних дощів, дорога чудова, машин практично немає. Промайнула Вигода, Шевченкове далі жодного села, тільки гори, річка при дорозі і мальовничі краєвиди. Чим вище в гори тим холодніше, потрошки одягаюся тепліше.
Швидкість 60 км/год, а ось і Вишків – Вишівський перевал 931 м – перший перевал у моїй подорожі, фото біля знака, декілька хвилин на фотосесію і далі, тепер вниз вже швидше і веселіше (80 км/год), а навколо ні душі, тільки вітер шумить на верхівках смерек.
Непомітно промайнули Торунь, Верхній Бистрий, Сойми в Міжгір’ї догнали дощик, вимушена зупинка, перечекав дощик і рушили далі на Синевір. Навколо казкові краєвиди, що навіть фотік не може передати всю ту красу Карпатського краю, ті запахи свіжих трав після дощу, шум вітру на полонині, води у ріках.
Невеличкий дощик.
Там вдалині – теж дощик
Далі чудові серпантини, поворот ліворуч, поворот праворуч, підйом у гори, у долині якесь село. Аж тут серед гір несподівано відчув «аромати місцевої цивілізації», зупиняюсь на узбіччі, знімаю шолом, зі сторони села дме легенький вітерець, а із села штинярить … спиртом, не легенько, а так, що паморочиться у голові, напевно місцеві готувались до якогось свята. Подихавши свіжими п’янкими ароматами, рушив далі.
Чим ближче до Синевіра тим більше зустрічав туристів, хто на авто, інші на автобусах, все частіше зустрічались кафешки.
«Мотоциклы, припаркованные у входа, означают вкусный стейк и холодное пиво внутри.» (МОТО ХРАМ)
На в’їзді до Національного парку Синевір знаходиться пропускний пункт, де беруть плату за в’їзд до парку. Зупиняюсь біля шлагбауму, із маленької хатинки виходить заспаний лісник.
- Здоров був куди їдеш?
- На озеро.
- А звідки ти до нас прибув?
- Та тут недалечко - з Хмельниччини.
- Звідки-звідки? На цьому!!! – показує пальцем на скута – ти, що зглузду з’їхав, на такому і в таку далечінь? Степане вийди сюди – гукає свого напарника, - подивися на чому приїхав. А знаєш звідки, з Хмельниччини!!!
Другий лісник просто онімів і нічого не зміг сказати.
- Ну що скільки з мене за проїзд? – запитую у лісника.
- Та ні, їдь так.
- Ну бувайте здорові і до зустрічі.
І я поїхав далі. Через декілька кілометрів підрулив до КПП , навколо море туристів, купа машин і пару байкерів-іноземців, посигналив для привітання, проігнорували, ну нічого ми не горді, рушив до воріт.
- Привіт звідки ти?
- З Хмельниччини.
- Ого, і не страшно так далеко їхати на моторолері?
- Та ні, навіть навпаки – цікаво.
- Проїжджай.
На в’їзді заплатив символічну суму – 2 грн, проїхав чуть далі і зупинився, на гору веде вузенька заасфальтована стежка всі йдуть пішки, щось не хотілося й мені йти з усіма, ага якщо не заборонено, то значить можна, завів скут і потихеньку поїхав на верх. На березі озера розмістився невеличкий готельчик, сувенірна крамничка, де продавали всякі приколи, оглядова площадка. Аж ось ожив наш фотокор, який мовчав майже всю дорогу і почав фоткать все, що було навкруги.
Саме озеро знаходиться серед гір на висоті 930 м над рівнем моря, які у підніжжя утворили чашу, що заповнилась водою і оточена смереками, цікаве явище помітив, озеро наповнюється двома струмками, а витоку немає напевно вода тече далі під землю. Навколо озера розмістилась стежинка, по якій можна не поспішаючи пройтися у роздумах про приємне і насолоджуватися спокоєм та красою навколишньої природи, вдихаючи чисте повітря з ароматами хвойного багатовікового лісу, з гірського джерела попити кришталево-чистої і надзвичайно освіжаючої водички. Я теж пив, водичка чиста, холодна і дуже освіжаюча.
Зайшовши до колиби покуштував смачних страв місцевої кухні, перепочив на ганку кафешки поринувши у роздуми про переваги байкерів над всіма іншими… «ось приїхали туристи на автобусі, всі раді, фоткаються, поперли на гору до озера, через годинку повертаються, галопом заскакують до кафешки, навипередки щось купують і біжать назад до свого душного автобуса, щоб вчасно повернутися до пансіонату на вечерю, да не повезло їм, були там та нічого не побачили, не відчули, все кудись спішать, не встигають, потім скажуть «… а мы были там...», втому то і справа, що «были», а не бачили, не відчули. А ось інші на крутих тачках, яким теж не повезло, сприймають все через брудне скло своєї коробочки і фільтри кондиціонерів - без природних кольорів без п’янких ароматів. А ми – двоколісні – інші, не такі як всі, і все сприймаємо в першоствореному вигляді, відчуваємо подих вітру, красу природи, нас манить даль непізнаних доріг і ніщо не зможе зупинити шукачів пригод».
Щось я засидівся, пора повертатись на «базу», вже і дощик накрапає. Одягнув дощовик і порулив помаленьку, дощик все посилювався, заблискало, загриміло, почалася гроза. Гроза у горах ще те видовище, блискає поблизу то тут, то там, гримить, що аж вуха закладає і в голові дзвенить. Мокра дорога стала слизькою немов каток, через специфіку тамтешнього асфальту – поверх щебеню залито смолу. Хотів перечекати дощ у придорожньому кафе але вже почало темніти, швидкість 80 км/год, поспішаю. Доїхавши до Вигоди із-за гір виглянуло сонце і дощик закінчився. Прибув на «базу» коли вже стемніло, знімаю дощовик і … - сухий, тільки руки вимокли і кросівки, дощовик не підвів і взагалі не промок, коли сухо і тепло, то і дощ не такий страшний, як його малюють. Все на сьогодні досить, пробіг чуть більше 200 км, вражень море, в голові круговерть від побаченого, відбій, а завтра зранку рішимо як проведемо передостанній день відпустки.
Новий день зустрів ранішньою прохолодою, виглянуло сонечко, потеплішало. Екіпаж розпочав нараду.
- Ж: Куди сьогодні поїдемо?
- Ф: Щоб було багато гарних краєвидів – сказав наш фотокор.
- К: А може зганяєм на Говерлу?
- Ф: А чому б і ні, там є що фоткать.
- К: Ладно, поїдемо на Яремчу, а там на місці розберемся.
Як під’їхати до Говерли точно я не знав, знав що гора знаходиться поблизу Ясині і Ворохти. Вирушив десь о 9-ій ранку. Їхав не поспішаючи, позаду і попереду йшов сильний дощ, блискало. Їхав за вітром між двома дощовими хмарами. Виїхав з Долини, зупинився на узбіччі, дістав карту, подивився що можна трішки скоротити через Перегінське і поїхати на Надвірну, щоб не їхати через І-Франківськ, все-таки ближче. До Рожнятіва дорога була нормальною, а далі тільки те, що колись називалося дорогою – асфальт з двома коліями глибиною по 20 см, весь потрісканий з домішками ям, швидкість 30-40 км/год, більше просто не можливо. Заїхав в Перегінське, поїхав по центральній вулиці, ямка там ямка тут, встигай тільки об’їжджати, тут мене наздогнав дощик з градом, що був позаду, перечекав в магазині, заодно перепочив і підкріпивсь. На вулицях того села прокладали газ і всю землю викинули на проїжджу частину, а після дощу вся та глина розпливлася по всій дорозі, китайська гума і мокрий асфальт - то вже екстрим, а китайська гума і розкисла глина на мокрому асфальті – то вже повний капут. Помаленьку вибрався на нормальний асфальт, тут вже краще, можна їхати 70-80 км/год. Скоротив пару кілометрів, але втратив більше часу і бензину ніж поїхав би по довшому маршруту і з кращими дорогами. Проїхав Десятин, в Яремчі заїхав на сувенірний ринок, дещо прикупив.
За Яремчою не дороги, а автобаз – ні горбика ні ямки, ні підкине ні хитне, тільки шини шуршать навіть двигун тихіше працює, майже не чути, машин мало, вантажівок взагалі немає, ніхто не заважає, газульку відкручую на всю, тільки підніжка чиркає в поворотах. А ось і Яблунецький перевал з базарчиком, на зворотному шляху заїду. Аж ось і Ясеня, зупиняюсь, перших прохожих запитую:
- Як проїхати до Говерли?
- Ось по тій дорозі їдь прямо і доїдеш прямо до гори.
- І далеко іхати?
- Та ні, кілометрів зо п’ять.
- Дякую.
Поїхав я по тій дорожкі, краще б не їхав, яма на ямі тай ще після дощу. Їду акуратно, об’їжджаю ями, обігнав групу туристів, іду далі тай думаю «щось дивна дорога, невже на визначне місце всі туристи їдуть цією дорогою, не може бути», але нічого поїду далі, проїхавши кілометра три зупинили мене на рятувальному посту:
- Доброго дня, ця дорога веде на Говерлу? – запитую у рятувальника
- Так, але щоб їхати далі потрібно зареєструватися, зачекай пару хвилин
- А ти звідки?
- З Хмельниччини.
- На скутері і в таку дальню дорогу? Да ти напевно екстримал. І не страшно.
- Та ні нормально, їхати можна і на такому, було б бажання. А далеко ще до Говерли?
- Кілометрів 7.
Ще 7 км такої дороги і я там залишусть разом із скутером. Запитую у рятувальника:
- А як ще можна доїхати до Говерли?
- Краще їдь до Ворохти, там дорога краща і під’їзд до гори є.
- Дякую, бувайте.
Назад по тих колдобинах я вже не їхав, а летів, швидкість 40 км/год, без розбору ні розміру ні глибини калюг. Скут був синім і чистим, а став жовтим від глини, потім два дні відмивав. На Яблунецькому перевалі зайшов на базарчик, походив, подивився, зробив пару фоток і далі на всіх парах полетів у Ворохту.
Ворохту проїхав транзитом, в було під вечір тому поспішив на Говерлу.
Підїхавши до КПП, зустрів сторож. На гору в той день не пускали, проводились якісь роботи. Поговоривши зі сторожем повернувся назад і поїхав на «базу». Дорога промайнула швидко і без всяких казусів.
І ось, нажадь, настав останній день відпустки, пакування речей, заправка, прощання із родичами і додому. Дорога промайнула швидко і без всяких казусів.
Подорож тривала 7 днів, проїхав 2200 км, спалив близько 60 літрів бензину, середня витрата 3 л/100км, зробив 280 фоток, море незабутніх вражень. Вся подорож обійшлася в 1500 грн. Коротко про скут – жодних поломок, ніразу не чихнув ні поперхнувся, так що можна їхати і в дальні подорожі, на всьому шляху зустрічаються заправки, резервну каністру навіть не відкривав, найбільший пробіг між заправками 100 км, мобільний зв'язок – Київстар всюди, покриття нормальне, Білайн і Лайф є не скрізь, навіть в деяких містах покриття цих операторів немає. По дорозі можна смачно і недорого перекусити, повсюди у туристичних містах вивіски – «Здаються кімнати», так що є де переночувати.
«Жучок»
Пройдений маршрут (натисніть зображення для збільшення).
Ну ось і все, до зустрічі на дорогах, і не бійтеся, на китайських скутерах можна і подорожувати, сам перевірив, до зустрічі на дорогах.
«Ни гвоздя, ни жезла, ни лежачего полицейского»
