Можливо довгий текст, можливо й нуднуватий (ну не читайте тоді), але мені захотілось з вами поділитись своїм "днем перемоги"
Сьогодні ми з чоловіком вирішили з'їздити у м. Чортков Тернопольської області. Ми туди часто їздимо, тому вже навіть маємо знайомих серед місцевих жителів. Не дивлячись, на сьогоднішню дату в місті як завжди тихо і затишно, але біля пам'ятників войнам полеглих у Другу Світову є свіжі вінки лампадки та висаджені квіти. Напевно, їх положили вчора, або ж, як мені здається, ще на проводи.
Біля статуї Божої матері, яку місцяни поставили за власний кошт, ми зустріли знайому бабцю. Скільки їй років ми не питали ніколи, але народилася вона ще в Австро-Угорщині, а в школу ходила при поляках. Старенька бабуся, яка ногами ледве човгає, але ходить і доглядає оту статую, біля якої своїми руками вона створила затишний мальовничий куточок, висадивши вічнозелені кущі, та розбивши клумби. Як вона сама каже: "Мені є робота, а всім іншим - на радість." І кожен раз я бачила її, коли вона підстригала кущі, чи вспушувала землю навколо квітів, чи як сьогодні, стоячи на колінах, вишкрябувала траву з поміж плитки.
Але, я відволіклася...
Колись, ми вже її розпитували про місто і його історію. І вона нам розповідала, де, хто в яких будинках жив, саме вона й розповіла, що на місці цієї статуї був колись будинок єврея-банкіра, в який попала одна з двох німецьких бомб які впали на місто. Взагалі місто від німців не дуже постраждало, адже туди вони зайшли вже через два тижні війни.
До війни Чортків був типовим "єврейським містечком". Тут їх жило досить багато. І по приходу німців ясне діло, створили гетто, де і розстріляли майже всіх. По приїзду додому я залізла в інтернет і прочитала, що з 6800 євреїв, Червону армію дочекалось лише 100. Але одразу відповім не всіх розстріляли, деякі втікли до лісу і боролися вже проти фашистів як партизани. Може й в УПА були (цього вже я не знаю).
Я поцікавилась в бабці: "якщо німці тут так звірствували, розстрілявши половину міста, певно ви раділи, коли прийшла Червона армія і визволила місто."
На що, бабця, зиркнувши на мене, відповіла мені: "А що вони не катами були?" Виявляється в Чорткові в 1939 році, після того як більшовики "асвабаділі народ від буржуазного іга" була створена тюрма НКВД. Куди звозили з усього району усіх, хто не те що би не хотів будувати комунізм, але й просто був не до вподоби новій владі. Першими "гостями" отієї тюрми звичайно стали священники і викладачі української гімназії, яка була в місті. Далі, туди вже звозили купу народу, а потім звідти ешелонами відправляли в лагеря, адже тут знаходився великий-жд вузол який пов'язував Галичину і Буковину з Центральними областями.
По місту почали ширитися чутки, що бульшовики, не просто відсилали в лагеря чи розстрілювали, а попросту мордували до смерті і глумились. Бабця розповідала, що копачі могил, казали, що трупи з відрізаними вухами та виколотими очима. Може це вже і вигадки, але я згадала, що як були ми в Уневській Лаврі у Львівській області минулого літа, там молодий монах розповідав подібні історії про орден василіанців, який майже винищили більшовики. Він розповідав нам про те що і шкіру полосками відрізали, і виколювали очі. Одного монаха навіть зварили заживо (я прочитала потім, що його канонізували). А осередок цього ордену був в Бучачі, там і досі є Василіанський монастир. А це ж зовсім поряд з Чортковим.
Приїхавши додому, я звичайно, полізла в інтернет, подивитись що там пишуть про ті події. І дійсно знайшла інформацію, що за 1939-1941 роки лише з Чортківського і Бучачського району, було репресовано більше 72 000 чоловік. Певно цифра взята і розстріляних, і засуджених, але не суть більшість з них все одно не повернулося. І є данні про розстріляних в Чортківській в'язниці в 1941 році - 2000 чоловік. Тобто за 6 місяцв - 2000 чоловік, в місяць по 330, в день по 10... це тільки в одному, невеличкому містечку...
А про останню тисячу чортківських в'язнів є навіть ціла історія.
Справа в тому, що німці досить швидки наступали, і більшовикам не тільки потрібно було швидко п'ятами накивати, але ще приховати свої злочини. Почалася шалена евакуація в'язнів. Але, звичайно, часу все одно було замало, вагонів не хватало, і потягнулися в Центральну Україну колони арештантів - певно як в Сибір гнали так і тут, тільки і різниця, що не в мороз вони ішли, а в липневу спеку.
Так само погнали і "чорківську тисячу". Більше сотні розстріляли в дорозі при спробі втекти, чи тих хто вже не в змозі був йти. Близько тридцяти осіб всеж втекло. Ясно, що доля їх була - УПА. В середині липня колона добралася до Умані, але було вже запізно - німці стояли в 25 км. 60 чоловік, які засуджені були по побутовим статтям, відпустили. Решта 756 чоловік (якщо не помиляюсь) - розстріляли на протязі 5 днів. Декілька років тому влада Тернопільскої області проспонсорувала встановлення меморіальної дошки в пам'ять про цю подію зі списком імен в Умані. Може хто буде там - пошукайте.
Я не надто заглиблювалась в цю тему сьогодні, але певно прийдеться, бо цієї гіркої сторінки нашої історії я зовсім не знала. Але ось, що я зрозуміла - в перші тижні війни по всій Західній Україні проводились масові ростріли, де кількість загиблих вимірювалась десятками тисяч.
І уявіть картину - ось останні два роки у вас забирають майно в якісь колгоспи, закривають церкви, школи, арештовують священників, ви вже чуєте, про перших арештантів яких вивезли кудись до Сибіру, страшні чутки про замордованих, і як апогей - розстріли в таких масштабах і колони в'язнів, яких під дулами автоматів кудись ведуть. Не знаю як ви, але я б теж зустрічала німців хлібом-сіллю, а потім би пішла в УПА.
Але, я продовжу. День сьогодні чудовий був, хоч і не дуже теплий. І ми вирішили проїхатись в Рукомиш, це під Бучачем. невеличке село, де є печерний монастир ще 13 ст. Я вже давно там хотіла побувати, але все не до снаги було.
Природа в цьому місці дуже мальовнича, та й видно що дбають про пам'ятку місцеві жителі, і поступово розбудовують, створюючи каплички по місцях зупинки хресної ходи, цікаві озерця і водопадики з водою із цілющого джерельця, статуї Божої матері, ангелів і святих. А започаткував цю ідею ще 200 років назад відомий український скульптор Пінзель (львів'яни точно чули це ім'я) а родом він із Бучача. Але я знову відволіклася...
На самому вершечку скелі, де і є оті самі келії монахів, встановлений пам'ятник Юрію Михайлецькому. Це воїн ОУН-УПА, який переховувався в отих печерах ще 20 років після війни. Певно всі ці роки, місцеві жителі йому приносили їжу, якісь речі і ніхто ж не виказав. Але схованку виявили в 1967 (!!!!!) році. Оточивши скелю, його почали викурювати димовими шашками, але воїн огорнув голову куфайкою, облився мастилом і підпалив себе. Саме його принято вважати останнім оунівцем, який загинув в боротьбі проти комуністичного режиму. Що думала, ця людина, оты довгі 20 років на самоті? Здогадувався він про свою долю? Чи може сподівався на щось? І замість звичної радості і умиротворення, які приходять в таких місцях мене охопив безумовний жаль за отими людьми, які положили своє життя в нерівній і завідома програшній війні, а їхні імена на довгий час стали лайкою.
Якийсь сумний вийшов в мене День Перемоги. З однієї сторони я радію, що фашистів перемогли. Їхні звірства припинили. Мої діди обидва воювали в Червоній армії, мали медалі і ордени. Але обидва побували в полоні - один попав під Курськом, інший під Сталінградом. Вернулись живими. Але в той же час перемога, в яку і вони влали своє здоров'я і молодість не принесла щастя ні маленькому клаптику їхньої країни, де ще довгі 20 років точилася боротьба, ні моїм дідам, яким ще довелось потім дорого заплатити за свій полон.
І закінчу я свою розповідь словами бабці, які вона сказала, коли я спитала чи відмічають вони взагалі День Перемоги:
"Наших дітей знову вбивають росіяни, ось коли проженемо їх з нашої землі - тоді й наш День Перемоги настане."
