РОЗДВОЄНА ДУША: МИКОЛА ГОГОЛЬ
Приховану драму роздвоєння національного самоусвідомлення, безперечно, переживав Микола Гоголь — українець, якому судилося стати великим російським письменником.
"Сам не знаю, яка у мене душа, — писав Микола Гоголь, — хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином".
Природно, що в українському суспільстві постать Гоголя викликала суперечливі почуття, і дискусія навколо питання про те, був він "зрадником" чи "жертвою", не вщухають до сьогодні. Якщо сучасники письменника, зокрема П. Куліш, знаходили виправдувальні мотиви Гоголевого вибору російської мови і навіть схвально оцінювали його, то наступні покоління діячів української культури (І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Є. Маланюк, У. Самчук та ін.) винесли йому суворий присуд.
У статті "Сьогочасне літературне прямування" І. Нечуй-Левицький пише: "Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтеліґентної публіки та письменних українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взорець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідком за Гоголем, що Шевченко то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви — то знов інша річ і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь як високий талант міг знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі... неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!".
Такої ж думки дотримувався І. Франко. Ще жорсткішу оцінку російськомовній діяльності великого земляка дав Є.Маланюк, поставивши Гоголя в ряд ідеологів "малоросійства" — українського політичного конформізму.
Попри всю суворість цього присуду, українські письменники, що поклали талант, подвижницьку працю й саме життя на вівтар національної ідеї, мали на нього право. Історична несправедливість, насильство, що його виявляє один народ щодо іншого, виключає можливість гармонізації стосунків між ними. Умови протистояння двох національних колективів позбавляють особу, належну до гноблених, морального права на вільний вибір між "своїми" і "чужими". Вибір останнього, чим би він не мотивувався, неминуче несе на собі тавро морального переступу, зради. І ніхто інший, як сам Гоголь дав в образі долі Андрія Бульби, котрий загинув від руки рідного батька, безсмертне художнє втілення трагічної приреченості особи, яка в час національно-визвольних змагань нехтує колективним обов'язком боротьби за національне визволення заради свободи особистого вибору.
Віддавши свій талант на розбудову російської літературної мови, Гоголь не тільки позбавив рідний край одного з найбільших його геніїв. Невільно він своєю діяльністю зміцнював "общерусский язык" — головне знаряддя русифікації власного народу, його духовного знекровлення. Якби шляхом Гоголя пішла вся творча еліта України, українську мову було б де-факто зведено на рівень діалекту, а нація, позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання імперським Молохом.
І все ж на суді історії той, хто був найбільшим у когорті "блудних синів України", має право на захист.
Мовна дилема, що постала перед Гоголем на початку його літературної діяльності, була значно складнішою для розв'язання її на користь української мови, ніж це здавалося українським письменникам пізнішої доби. Оцінюючи вибір Гоголя з позицій сучасного рівня лінґвістичних знань, можна стверджувати, що його зумовив не так суб'єктивний фактор більшої відданості письменника російській мові, як об'єктивні умови її кращої на той час літературної опрацьованості. Слід врахувати, що на початок XIX ст., коли українське суспільство під важким пресом асиміляції робило перші спроби формування нової літературної мови, російська загальнонаціональна мова вже пройшла майже двохсотлітній етап свого становлення й фактично ввійшла в його завершальну стадію. Приєднавши Україну і перенісши культово-релігійний центр православ'я до Москви, Росія повністю привласнила собі писемну спадщину Київської Русі. Подібно до латини, котра, поряд із живими народними мовами, була писемною базою нових європейських літературних мов у добу переходу від середньовічних до новітніх культур секуляризованого типу, церковнослов'янська мова стала тим фундаментом, на якому зросла літературна мова російської нації. Таким чином, російська літературна мова скористалась і багатим, уже сформованим словником на позначення абстрактних понять, і низкою готових морфологічних і синтаксичних засобів писемної мови, що значно полегшило й прискорило процес формування нової літературної мови. Після реформ Петра І ці процеси позначились додатковим впливом європейського культурного досвіду. Європеїзація Росії сприяла жанровій розбудові російської літератури шляхом запозичення нових літературних форм. Усе XVIII ст. в Росії минуло під знаком інтенсивної культурної праці над формуванням літературної мови.
Натомість в Україні XVIII ст. — це доба наступу на автономію краю, його посилена русифікація і провінціалізація. Як ми вже зазначали, русифікація України створила поважні бар'єри на шляху становлення української літературної мови як вищого опрацьованого загальнонаціонального мовного типу. Зазначені причини не могли не загальмувати процеси її творення, які почались майже на два століття пізніше від початків формування російської літературної мови. Функціональна неповнота мови різко обмежила її вихідну базу. У зв'язку з тим, що писемні джерела давньоруської доби перейшли у власність російської мови, а старі літературні мови, котрі побутували в Україні у XVI—XVII ст., — слов'яно-руська (українізована форма церковнослов'янської мови) і проста (книжна українська мова), — вийшли з ужитку, нова українська літературна могла спиратися лише на усномовні джерела — народнорозмовне мовлення і фольклор. І якщо для поетичної мови із властивою їй економністю образно-виражальних засобів ця база, передусім завдяки образному й мовно-стильовому багатству українського фольклору, виявилась достатньою, то для розбудови прозових жанрів, які перебувають у значно більшій залежності від стильового розмаїття й спрацьованості мовних ресурсів, обмеження вихідної бази уснорозмовними варіантами стало очевидним гальмом. Оскільки освічені верстви українського люду користувались розмовною російською мовою, єдиним повноцінним матеріалом, з яким міг працювати український прозаїк першої половини XIX ст., була селянська говірка.
Мало пройти ще не одне десятиліття, поки українська літературна мова виробила достатній лексичний запас на позначення абстрактних понятійних рядів, мовні засоби творення високого стилю, хоча відсутність таких важливих для розвитку літератури усномовних різновидів, як мовлення освічених верств і міське койне, а також штучне обмеження української писемної культури рамками художньої літератури гальмували розвиток прози протягом усього XIX ст.
Звинувачення Гоголя у зраді рідної мови виходять з поширеного уявлення, котре абсолютизує владу письменника над словом. Але влада ця не є безмежною. Існує певна взаємозалежність у стосунках митця із словом, і реалізація його творчих можливостей значною мірою залежить від самої мови, від її фактури (якщо можна так висловитись), ступеня її культурної опрацьованості, стильової розвиненості.
Жоден письменник не міг створити українське мовлення вищої верстви, якщо вона сама його не виробила. Можна, звичайно, послатись на літературну практику Л.Толстого, який з метою адекватної передачі мовлення російських аристократів вводив до тексту романів репліки й діалоги французькою мовою. Але такі чужорідні введення не руйнують мовної автентичності тексту тільки в тому випадку, коли їм протистоїть повновартісна питома авторська мова. За умов неопрацьованості української літературної мови на початку XIX ст. письменник був позбавлений можливості використати подібний спосіб побудови тексту.
Слід врахувати й стилістичні уподобання Гоголя, зокрема його схильність до своєрідної художньої гри на перепадах мовностильової тональності тексту, переходах від піднесеної патетики до іронічної, зумисне заземленої манери опису. Варто згадати в цьому зв'язку й цікаве спостереження про те, що літературним геніям властиво користуватися готовими мовними формами, тоді як власне мовотворчістю займаються менш обдаровані письменники: "З народженням і повторенням нових форм справа є складнішою: генії, як правило, не винаходили нові, а синтезували накопичене до них. У Марлінського й Одоєвського винаходів у слові більше, ніж у Пушкіна, Лермонтова й Гоголя, що їхніми винаходами скористались"
"
