Коли всю зиму навколо палала війна, ми з Шайтаном виконували важливе завдання – несли караульну службу на воротах, тобто я в будиночку пив каву зі згущонкою, а Шайтан тріпався на вулиці по телефону. Раптом мій спокій було порушено невідомими голоса за воротами - Шайтан не відриваючись від телефону намагається відшити через решітку невідому місцеву жінку. На мою появу напарник прореагував блискавично: "Поговори ти з ними, бо я по телефону базарю".
І тут я розпочав діалог, який не забуду все своє життя.
- Вечір добрий, що Вам потрібно? - на той момент ми не стільки дратувались нахабству місцевих попрошайок, як ставились уже до нього з байдужою іронією.
- Ви приїхали нас захищати, любі наші захисники, - місцева жіночка заходила здалеку.
- Дякую, так. А що Ви конкретно зараз ввечері хочете?
- Ну, ви же наші захисники, приїхали нас захищати, ми вам так вдячні, - жіночка була буха в сраку і явно щось хотіла.
- Я Вас почув, скажіть, що конкретно зараз Ви хочете?
- Ось ви наші захисники, приїхали нас захищати...
Ця мантра мене вже почала діставати:
- Коротше, що треба? Про те, що "ми - захисники", я почув і зрозумів!
- Ви наші захисники, приїхали нас захищати, а, розумієте, я така беззахисна...
Нарешті ми підійшли до суті!
- Так а я тут чим допоможу? Тільки конкретно!
- Розумієте, ви – наші захисники, а у мене така проблема, така біда... Я живу з дочкою і вона на тиждень у Маріуполь поїхала, тепер я вдома одна, беззахисна, до того ж я так боюся темноти!
- Ми, захисники, тут до чого? Вам лампочку вкрутити треба в хаті чи що?
- Ні, просто тут така справа... Я подумала…
- І що придумали?
- Виділіть мені солдатика, щоб зі мною був поки дочка повернеться!
- В смислі виділіть? – чого-чого, а такого перебігу подій я не міг не передбачити, ні усвідомити навіть зараз.
- Ну... виділіть... будь ласка... я його накормлю... а він зі мною буде поки...
Тут я зрозумів, що заперечувати не варто, треба звести все до абсурду, щоб вона сама пішла, а моє серце не краялось через бідну жінку, яка лишилась самою у нужді та темній хаті.
- Жіночко, я Вас чудово розумію і навіть підтримую, але, розумієте, ми ж Збройні Сили України, офіційна структура, давайте Ви напишете заяву, ми передамо її командуванню і воно задовольнить Ваше прохання.
- А без заяв ніяк не вийде? – у жінки в очах блиснув промінь надії.
- Ніяк не вийде!
- Дайте тоді листок та ручку, я згодна все-все написати!
Я був здивований такою цілеспрямованістю, тому пішов до нашого караульного будиночка, вирвав листок із журналу чергувань та прихопив з собою олівець. Вроджений авантюризм штовхав мене до нових звершень, а цікавість підбадьорювала не втрачати самоконтроль та чекати на розв'язку цієї неординарної пригоди.
Отримавши листок та олівець, жіночка після низки п'яно-граційних каліграфічних рухів повертає мені листок. "Я хочу тебе. Ліля", - повідомив мені недавні житель журналу чергувань і грайлива посмішка жінки.
- Жіночко, я ж Вам казав, що ми офіційна структура, такий папірець ніхто не підпише. Треба по формі: "Заява, я така то і така, прошу те і те, уточніть усі моменти, дата-підпис". Ясно?
Жінка почала переписувати, консультуючись щодо всіх моментів. Як же мало припекти, що людина таку абсурдну заяву пише з серйозним та цілеспрямованим обличчям. Проте я зі всією своєю щирістю прагнув їй допомогти:
- Обов'язково вкажіть, що до важких і небезпечних робіт зобов'язуєтесь не залучати, будете годувати, строк і адресу перебування ще вкажіть.
- А на який строк можна?
- Як в наряд, на добу. Далі людина втомлюється, тонус втрачається.
- Так мені ж треба на три доби!
- Та ладно, прийдете ще раз, ще заяву напишете, щоб у солдатика ротація була яка не яка. Кажу ж, стомиться, тонус втратить, пильність.
- Нашо мені ходити? Можна все таки на три?
- Ну, пишіть на три, - я уже нічому не міг заперечувати.
- А як на рахунок інтимної сфери? – жінка підійшла до основного.
- Так-так, обов'язково вкажіть з інтимом чи без! Це ж найважливіше!
Далі Ліля, виконуючи всі мої і Шайтана вказівки і формальності щодо такої непересічної заяви, описувала суть "клопотання".
Дата, підпис. Заява написана.
- Все, дякую, передамо керівництву. Приходьте завтра за відповіддю.
- А чого завтра? Невже сьогодні ніяк?
І тут зі штабу покурити вийшов наш комбат, що дарувало Лілі шанс на швидкий розгляд заяви та отримання жаданого солдатика.
- Пане сотник, у нас звернення від місцевого населення, - звернувся я до комбата.
- Ого, - він явно не чекав на такі серйозні папери вночі, тим більше, що вираз мого обличчя вказував на серйозність клопотання.
Комбат пішов роздивлятись заяву у світлому приміщені, але за хвилину вибіг:
- Жіночко, жіночко, я Вас підтримую цілком та повністю! Це реально потрібна справа, але тут є проблема - начальства у нас немає, ми тут всі сторожа. Ви знаєте де стара лікарня? – в той час там прилисток знайшов батальйон морської піхоти.
- Знаю...
- От там все начальство, сходіть віддайте їм, скажете від нас. Там все вирішать, Вам неодмінно допоможуть і виділять бійця! – від усієї душі щиро розпинався комбат.
Раптом окрилене шансом на успіх обличчя Лілі змінилося маскою злоби та відчаю, потекли сльози втрати.
- Що ви з мене дуру робите? Та пішли ви всі! Сволота така! - з цими словами вона пожмакала папірець, жбурнула у нас та попленталась геть з почуттям розчарування у Збройних Силах України, що приїхали її захищати від терористичної загрози.
Комбат посміхнувся, підняв папір, дбайливо розгорнув:
- Бляха, я це завтра в сектор відвезу..."
"создание новой, которая с успехом заменит существующую" - где-то когда-то я это уже слышал 
