Обговорення війни расії проти України

Укроборонпром. Припустимо, журналісти надали неспростовні докази, з яких видно, що хтось крутить мутні схеми в оборонній промисловості, і до чиновників різного рівня прилипають якісь гроші. Я, звичайно, підтримаю журналістів в тому, що так робити не дуже гарно. Але згідно з моїми обивательськими уявленнями, торгівля зброєю - це мутний бізнес не тільки в нас, а в усьому світі, оскільки багато операцій прикриті державною/військовою/комерційною таємницею і зазвичай мають спеціальний режим регулювання з мінімальним доступом сторонніх осіб. Також у зв'язку з тим, що торгівля зброєю безпосередньо пов'язана з обороноздатністю країни, вона зазвичай перебуває під контролем/впливом "військово-політичного керівництва держави". Тому згідно з моїми обивательськими уявленнями, відкати з ОПК - це така нехороша, але усталена практика взаємодії політичного керівництва і оборонних корпорацій у більшості країн, в т.ч. "розвинених". Певною мірою така практика дає політикам пряму мотивацію розвивати оборонний сектор своєї держави: більше фінансування ОПК - більші комісійні з контрактів. Звичайно, краще всі мотивації і стимули оформлювати письмовим контрактом, з чіткими показниками ефективності і інструментами контролю, хоча не впевнений, що це завжди можливо у цій галузі.

До чого я веду. Мене особисто як громадянина в діяльності всіх цих головнокомандувачів, членів РНБО, міністрів, директорів заводів, і т.д. в першу чергу хвилює, наскільки ефективно вони захищають мою особисту безпеку, безпеку моєї сім"ї, мого міста і моєї країни. Питання етики їхньої діяльності мене турбує в меншій мірі. Якщо вони це роблять ефективно і при цьому етично - це супер. Ефективно і не етично - не дуже добре, але прийнятно. Етично і неефективно - добре, але неприйнятно. Неетично і неефективно - дякую, такі вже були. Тобто в оцінці людей, які керують безпековим комплексом, для мене головний критерій - результат їхньої діяльності, а не моральна чистота. Я не кажу, що з результатами все класно, там теж є питання, але я особисто буду оцінювати з цієї сторони. Особливо коли є підстави вважати, що в альтернативних команд з моральною чистотою ситуація в кращому випадку така ж, а з результатами буде або нуль або мінус.

— Я… — квакнул теремок. — Лягушка-Квакушка.
 — Я, Зайчик-Побегайчик…
 — Я, Волчок-Братик…
 — Странно!- театрально  удивилась Лиса. — А арендатором записана
какая-то Мышка-Норушка. А можно  с этой норушкой поговорить? Видите ли, у
меня исполнительный лист на  руках… И еще бумажки.
 Теремок подумал.
 — Нет на месте. В командировке. Поехала в Залесский патриархат на совещание.
 — Плохо! — еще  театральнее сокрушилась Лиса. — Тут поставление о
сносе незаконно  установленной малой архитектурной формы, расположенной
на территории  исторического и культурного заповедника.
 — Какая же это  маленькая форма? — возмутился теремок, и в верхнем
окошке появилась  жабья морда. — Это культовое сооружение. Храм… э-э-э…
то есть временная  часовня церкви Золотой Шишки Залесского патриархата.
 — Залесского? Сейчас  посмотрим. — Лиса начала копаться в бумагах,
сложенных в папке. —  Так-так. Совы-полумесячники, вижу… опоссумы с
пейсами, слоны-буддисты,  обезьяны-кришнаиты. Даже какие-то ученые
ослы-диабетики… то есть,  дианетики. Ага. Есть Золотая Шишка, Лесной
партиархат. Так это наш,  местный. Залесские во-о-он там живут.
 Лиса показала лапой куда-то на северо-восток.
 — Бог один.
 — Бог один, — покладисто согласилась Лиса. — Бизнесы разные.
 — Ущемляете. Преследуете.
 — Ты поквакай мне еще, —  строго ответила Лиса. — Вы там у себя в
Залешанье со Свидетелями Иеговы  сначала разберитесь, которых вы
запретили. Ишь ты, ущемленные. Тем  более, согласно документам, вы
неканоничные и самозванные. Томоса у вас  нет. Так что надо
перерегистрацию проходить, а там уже как получится. А  пока — Бобер,
заводи.
 Жаба исчезла в окошке теремка, и вместо нее появился Заяц в очках,
невероятно похожий на кролика из мультфильма про Винни-Пуха.
 — С юридической точки зрения договор составлен безупречно! — слегка картавя заявил Зайчик-Побегайчик.
 — Да разве же я спорю? —  изумилась Лиса. — Но хотелось бы отчетность
по коммерческой  деятельности посмотреть. А также с налогами
разобраться. Вы, я вижу,  Заяц непростой, юридический? Слово «налоги»
вам знакомо? Гляди, каждая  ограниченная ответственность будет себя
церковью называть и часовни по  продаже сувенирной продукции на казенной
земле ставить. Церковь, блин,  святого Макдональдса, в ней секта
Бигмака и еретики-вегетарианцы. Чем  торгуем, уважаемый?
 — Сопутствующими товарами, — замялся Заяц. — Но основная деятельность, все-таки, бесплатная, душеспасительная.
 — Так спасайте на дому  бесплатно. У Макдональдса бигмаки тоже
сопутствующий товар. Основная  деятельность — это бесплатный туалет и
вай-фай. Но они же налоги платят.  Ты мне вола не крути, косой. Прибыль
есть? Покреститься в вашей золотой  залешанской шишке сколько стоит?
 — Сколько дадите. Хоть бесплатно. Это пожертвование. Не облагаемое.
 — Документы по  контрольной закупке обряда крещения показать? — Лиса
ухмыльнулась и  полезла в папку. — А объявление «свечки, купленные в
другом храме,  недействительны»?
 — Не надо, — вздохнул Заяц и исчез в теремке.
 Некоторое время ничего  не происходило. Бульдозер предупреждающе
рыкнул. Через минуту в окошке  этажом пониже показалась серая волчья
морда.
 — Лисичка-Сестричка! Ну  вот шо ты педалируешь? Это же я, твой
Волчик-Братик! Мы же сколько друг  друга знаем… братские народы. Давай
как-то и решим по-братски.
 — Братик твой в Тамбове  лошадь в овраге доедает. — сухо отрезала
Лиса. — Господин Серов  Вольдемар Пахомович. Российская Федерация,
Читинская область, поселок  Дрыщи. Антитеррористическая база
«Миротворца». Устроили тут лежку  боевиков, «Аум Синрике» сраное. Ты
далеко не уходи, когда мы ваше кубло  снесем. Тут много кто тобой
интересуется. И не только телевидение. Видел  мультик «Ну, погоди»? Там
тоже волк снимался. Помнишь серию, где его на  мотоцикле с коляской
полисы увезли? Так что погоди… братик-бурятик.
 Волчок-Братик  моментально растворился в проеме. Лиса достала вайпер,
посмотрела на  часы, затянулась и выдохнула клуб ароматного пара.
 — Пять минут на сборы,  граждане мракобесы, жулики и диверсанты. Потом
приступаем к сносу.  Освобождайте помещение. Малую архитектурную, так
сказать, форму. Учтите,  вывозимые вещи досматриваются. Чтобы вы что-то
из казенной и музейной  утвари с собой в Залешанье не прихватили. Знаем
мы вас, шишкославных…
 В теремке явно шел  какой-то движняк, что-то квакало, рычало и
хрустело. Судя по всему,  граждане мракобесы и диверсанты двигали по
полу какие-то коробки и  сундуки. Затем дверь теремка распахнулась, и в
нее с трудом пролезла  здоровенная как будка медвежья морда.
 — Не хотите по-хорошему, — сказала морда, — Будет по-нашему. Сами напросились.
 Медведь начал с  выбираться наружу, с пыхтением протискиваясь в узкий
дверной проем. Лиса  ухмыльнулась и что-то сказала в уоки-токи,
извлеченный из кармана  шубки. Из-за микроавтобуса, припаркованного
возле бульдозера, вышли  четыре упитанных кабана из «Корда» Лесной
Службы, и двинулись навстречу  медведю, лениво поправляя на груди
короткие автоматы-«сучки». За ними  следовал алабай из прокуратуры,
доставая на ходу ордер.
 — А вот и бенефциар, —  радостно сказала Лиса, вынимая из папки ордер.
— К вам же не попадешь,  если сам не напросишься. Вы сами хрен когда
зайдете, Михаил Потапович.  Повестки не доходят, в лесу теряются.
Конечно, решим по-вашему,  по-хорошему уже вряд ли будет.
 Медведь взрыкнул,  стремительно развернулся на месте и ломанулся
обратно в теремок. Кабаны  ускорили шаг, расходясь по директрисам огня.
 Потапыч, наполовину  пролезший в дверь, застрял толстой жопой в
проеме. Стремительно заскреб  по крыльцу задними лапами, протискиваясь в
слишком малую для него  архитектурную форму. Прокурорский алабай
безуспешно пытался защелкнуть  на мельтешащих задних лапах медведя
наручники. Над ним заполошно нависал  очкастый заяц, доводя сходство
ситуации с мультиком про Винни-Пуха, как  говорят в хозяйственном суде,
«до степени смешения».
 Рывок, еще рывок,  косяки двери разошлись, не выдержав давления
медвежьей задницы, и  теремок сначала осел, а потом рассыпался сразу во
все стороны,  разлетаясь на палки, сайдинг и гипсокартон. Золотая шишка
свалилась с  маковки залешанской бизнес-часовни и откатилась под ноги
Лисе.
 Та присела на корточки  перед чешуйчатым навершием и поковыряла
пальцем позолоту шишки. Затем  уцепила когтем фольгу, отодрала кусок,
достала смарфон и сделала  несколько селфи на фоне шишки.
 — Глуши бульдозер,  Бобер, — сказала Лиса, убирая телефон. —
Незаконные застройщики сами  справились, аминь. Только не отгоняй
далеко, бурого в ковш погрузим, он в  бусик не влезет. В бусе волк
поедет, по-красивому. Братик, мля…
 — А обломки убрать? — сприсил Бобер из кабины.
 — Коммунальщики уберут. Мы спецслужба, а не клин-сервис.
 Лиса сплюнула, и  осторожно ступая по руинам, подошла к сундуку, на
котором сидела  запорошенная гипсокартонной пылью мышь, по размерам и
упитанности больше  похожая на крысу. На толстой золотой цепи у мыши
висела золотая же  массивная шишка, украшенная рубинами.
 — Салям алейкум, —  вежливо поздоровалась Лиса. — А твои говорят что
ты в Залешанье поехала,  Норушка. В свой патриархат. Отчеты и кассу
сдавать.
 — Иди в жопу, — мрачно  огрызнулась Мышка-Норушка. — Довольна, новые
лычки получишь? Да, если  что — у меня дипломатический паспорт. И
вообще. Могли же нормально  договориться…
 — Я мзды не беру, — надменно ответила Лиса. — Мне за державу обидно.
 И прыснула в воротник меховой шубки.
 -Ну вот сама подумай,  Норушка. На кой черт нам с вами делиться, если и
так все наше. А вы,  залешанские мыши, сами же и подгрызаете Лес, на
котором сидите.  Занимайтесь своими делами, не лезьте в политику,
соблюдайте правила. У  нас верить во все можно. Опоссумы спокойно
хрустят мацой, полумесячники в  пять утра свой «луна-акбар» орут. Ослы
эти… диабетики. Уживаемся  как-то.
 Лиса вздохнула.
 — Вы же, черти  залешанское, сразу мимо церкви мутить начинаете, но не
мимо кассы. Это  не мы, это народ лесной от вас отвернулся.
Преполнилась чаша терпения,  как в вашей книжке написано, ибо ------и.
Сначала не встали во время  поминовения жертв лесного пожара. Потом
младенца-мышонка не отпели — а  он вашей веры, шишкославной. Лежки,
оружие, боевики в монастырях,  провокации… а лесной народ все видит и
понимает. Он не совсем тупой,  хоть вы и старались. Если бы паства ваша
уперлась, ничего бы мы не  поделали. С верой бороться — дело гиблое. А
вот с политическим  оппонентом — очень даже можно. Вышли из духовного
поля в материальное —  получите ответку в материи. Что и имеем
наблюдать. — Лиса обвела лапой  пейзаж.
 — Зря мы с Медведем  связались, — тоскливо сказала Мышка-Норушка. —
Так бы еще сто лет  теремок простоял. Успевай только кассу выносить… Как
чувствовала,  развалит бурый ------б весь бизнес.
 — Ну так переходите в  наш патриархат, — миролюбиво предложила Лиса. —
Если две трети прихожан  не против — за чем дело стало? Отстроите
где-нибудь теремок. Не в  государственном заповеднике, понятное дело.
Сел у нас много. Шишку  поцепите на крыу старую. Жаба говорит — Бог-то
один.
 — Ну да. Сейчас,  побежала, хвостиком махнула. Бог — один, а бизнесы —
разные. Я по вашему  не могу. Мовами не владею. Да и офис в Москве. И
другие подвязочки  остались. Нет, не получится, — сказала Мышка-Норушка,
и с кряхтением  встала с с обломка. — Пересижу в зарубежном
шишкославии. А там посмотрим  — куда вынесет. Были бы дураки, а теремки
для них найдутся. Вон,  Белоруссия целая еще есть. Устроюсь как-нибудь.
 Норушка отряхнула с  шерсти гипсокартонную пыль, поправила тяжелую
ювелирную шишку на толстом  пузе, и похромала в сторону опушки. Лиса
задумчиво посмотрела ей вслед,  закрыла папочку, села на переднее
сиденье бусика безопасников и  захлопнула за собой дверь. Машина
тронулась, за ней с ворчанием пополз  бульдозер.
 Позолоченная шишка Залесского патриархата осталась сиротливо лежать на лесной поляне.

Постійно чути, що наші люди не бачать позитивних змін, не хочуть бачити того, що робиться в державі, не помічають реформ і т.д.
Взагалі-то це не так. Люди добре бачать все і все помічають. Від хазяйського ока українця нічого не сховаєш просто так. Така вже вдача українця – постійно зирити і все помічати – де що можна переробити, доробити, покращити, а якщо є можливість, то і поцупити.

Так чому тоді, коли стараєшся допитатись в чергової жертви злочинної влади «Чим же тобі так насолив Порошенко, коли він встиг насрати в твій борщ?», то, як правило, чуєш в відповідь «А що зробив твій Порошенко хорошого? Нічого він не зробив».

Тут звичайно хочеться зразу витягти довжелезний список досягнень України, пов’язаних з діяльністю П. Порошенка за останні 5 років, і фактами добити свого супротивника. Але не варто поспішати – ваш опонент і сам прекрасно знає цей список, і не гірше вас може його на пам’ять розказати… Тільки от в нього на кожен пунктик є свій тараканчик в голові. І вам далі прийдеться дискутувати не з людиною, а з цими тараканчиками. А логіка в цих тараканчиків зовсім не людська, а своя – логіка таракана. І в змаганні цих логік, як правило, перемагає тупість і грубість, а не розум і здоровий глузд. Шансів просто нема, і в кінці теж хочеться перейти на розумовий рівень ще нижче цього таракана і в’є*ати чим-небудь важким по голові господаря ферми тараканів.

Суть в тому, що ви стали жертвою вірувань, що «люди не бачать змін і не хочуть бачити досягнень». Навпаки, дуже добре все бачать.
Але є така категорія людей, яким завжди МАЛО. Завжди.

Як живе і оцінює навколишню дійсність розумна і самодостатня людина? Зазвичай така людина відштовхується від того, що є насправді, від реальних можливостей, від реальності планів, від реального стану речей, від того, яких сил і ресурсів було затрачено на зміни і від багато чого ще, що так чи інакше реально впливає на загальний результат.
І всі розумні люди, бачачи те, що є зараз, і порівнюючи з тим, що було ще пару років тому, і при цьому розуміючи, як могло би бути, якби не було проведено екстрених і болючих, але правильних реформ в усіх сферах країни, – інакше як дивом це все не називають. Разом з тим розуміючи, що це тільки початок, але такими темпами, якщо їх зберегти, то зміни будуть йти ще швидше і поглиблюватись, і держава буде розвиватись.

Зовсім протилежна життєва філософія мислення в людини, в якої в душі чорна діра і постійне болісне відчуття безмежного голоду, який неможливо наситити.

Такі люди оцінюють поточний стан справ не з точки зору того, як було раніше, і як стало зараз, і на основі реальних можливостей. А зовсім з іншої позиції – “як є зараз і як має бути”. Причому еталоном “як має бути” для оцінювання в них є нафантазована та наглючена химерна реальність у власній уяві, яку вони формують під впливом популістів-утопістів-фантастів, всяких псевдо-«експертів» і, особливо, під впливом кремлівської пропаганди.

І ось, маючи в своїй голові такий уявний світ з безліччю абсурдних ідей і безглуздих вірувань «як має бути», але при цьому вважаючи своє вірування беззаперечною істиною, така людина сприймає всю інформацію, оцінює її і робить для себе висновки типу: «все, що зроблено, не відповідає моїм очікуванням, не сходиться з моєю уявною наглюченою картинкою, тому все погано».

Так що справа не в тому, що люди не хочуть бачити позитивних змін і досягнень, – справа в тому, що для оцінювання цих досягнень люди користуються методами антилогіки. Використовуючи для цього абсолютно химерні і абсурдні свої фантазії, очікування і “знання”.

Дискутувати з такими людьми – це практично марна справа, спочатку їх треба повернути до дійсності, а це ще більш марніша справа, практично безнадійна. Останнє від чого відмовиться людина – це від своїх ілюзій, абсурдних фантазій і нездійсненних, але солодких надій.

Звичайно, є поодинокі випадки, коли людина розумна і просто помиляється, і в дискусії їй можна за допомогою фактів доказати хибність вірувань. Але в абсолютній більшості випадків причина того, що людина «не бачить», знаходиться в зовсім іншій площині – вона просто дивиться зі сторони жертви, якій всі завжди винні, особливо держава.
І всі досягнення суспільства оцінюють тільки з позиції:
«А що мені з того?
Що мені з того, що дорогу поремонтували, якщо мені особисто не вдалося машину асфальту за півлітра самогону для свого двору пригнати?
Що мені з того, що реформа поліції/суддівської системи, якщо мені не вдалося залагодити тихо крадіжку чи порушення ПДР?
Що мені з того, що армія наша стає сильнішою, якщо ці гроші могли піти мені на субсидії чи підвищення пенсії?
Що мені з того, що Україна воює з Росією, якщо завтра мене можуть призвати в армію, тому мені легше зненавидіти Україну та Президента, чим згодитися піти її захищати і признати, що я боягуз?»

Мало того, будь яке досягнення і позитив в державі доводить таких людей до сказу і ненависті, тому що кожне таке досягнення оцінюється якраз через призму того, що робиться для всіх, а не особисто для нього.
Ще одним дуже негативним наслідком такої філософії є те, що коли людина бачить, як вкладаються державні гроші в розбудову інфраструктури, людина-носій такої філософії сприймає це майже як особисту образу, що гроші не пішли якимось чином в її кишеню в вигляді соціальних подачок, субсидій, зниження цін, тарифів і т.д.

На цьому фоні популістам всіх мастей дуже легко в голови такого лохторату вкладати думки про те, що в них ці гроші «вкрали». Хвороблива і вщент скалічена уява дуже швидко домалює картинки того, скільки грошей вкрадено, хто вкрав, і наскільки «став бідним простий нарід”.
А дальше вже справа техніки і досвіду направити гнів людини в потрібному напрямку проти “злочинної влади” і підсунути на роль захисника «скривдженого і обманутого народу» будь-кого: хоч горохового шута, хоч підлу атаманшу бандитського клану, хоч самого чесного злодія, хоч солом’яного бичка.

Пропагандою такі речі виправити важко, тут скоріше всього потрібна масова і тотальна психічна примусова допомога. Має бути розроблена програма психічного оздоровлення суспільства, і паралельно обмежити і строго наказувати всіх тих, хто використовує сучасні психологічні технології впливу на людей задля досягнення власних корисливих інтересів, на їх одурманення, на деструктивне програмування. Інакше суспільство і нація поступово перетвориться на біомасу, яка буде ходити по вулицях і істерично вищати «дай, дай, дай».

Чорну діру в душі неможливо наситити, скільки ти туди всього не кидай, людині буде завжди мало. І чим більше туди кидати, тим більше перетворюєшся в ворога такої людини, тому що якраз тебе буде вважати винним, що занадто мало кидаєш, і тому діра не затягується, і біль ненаситності стає тільки сильніше.

Є багато причин, чому так сталося, і чому в суспільстві критичний рівень кількості таких людей, і що з цим можна робити, але це вже інша тема.

Мы с мужиком переглядываемся. Взгляд его сонный и отстраненный, он чуть ниже меня и чуть шире в плечах, черная куртка, синие джинсы, выбрит и даже наодеколонен - обычный человек на утреннем маршруте, нас таких десятки тысяч набиваются в попытке не опоздать.
- На выходе покажу, - вежливо говорю я, - На Туполева.
- Показуем или выходим! - слышится из-за спин. Спины молчат, спины едут на работу, - Или стою, пока не покажешь!

И маршрутка реально начинает останавливаться где-то на Щусева, распихивая легковушки. Сзади сигналят, людей качает в салоне, пожилой дядька с палкой с переднего сиденья ворчит "Да едь ты вже, покажут они тебе свои ксивы!"
Маршрутчик непреклонен. Я проталкиваюсь вперед, вытаскиваю убдшку и раскрываю.
- Норм? Теперь поедем?
- А второй? - и тут же мимо головы просовывается рука с точно такой-же, как у меня, обложкой. Молча.
- Срок действия там какой? - не сдается мужик за рулем. Маршрутка стоит на аварийке, народ возмущенно бурчит, мужик с палкой начинает стучать в перегородку.
- Безтермінове. Ехать будем? Чи отказываемся везти?
- Как вы заеб@ли... - говорит маршрутчик в пространство, - Как же вы заеб@ли... пенсионеров вози, этих вози, нихто них@я не компенсирует, всем должен.
- Считай это вкладом в нашу войну. Та поехали вже, по дороге поплачем.
- Проверить бы эти все ксивы ваши... половина ж не воевала...
- Ты проверять будешь?
- А если и я? - маршрутчик оборачивается, и я наконец-то вижу его лицо. Красные прожилки, прозрачные блестящие глаза...
- Вживали? - ласково говорю я.
- Не твое дело. Оплачиваем проезд, потом пожалуешься.
- Полицию вызываем? - маршрутка гомонит все громче, а дядька с палкой топает ногой, и мне приходится перекрикивать.
- Вызывай. И трансбезпеку тоже, сразу! - взрывается водитель. Я улыбаюсь.
- Полиция. Доброго ранку.
- Ого - наконец-то произносит первые слова мужик-убдшник позади меня. Шуршит курткой, снова просовывает руку, уже с другой обложкой, - У тебя сегодня прям джекпот на маршруте. Укртрансбезпека.

Дядька с палкой громко ржет. Маршрутка фырчит, дергается и выруливает в полосу.
Утро такое утро...