В.Портніков
Ми стали меншістю
Багато хто розповідає про реванш. А я взагалі ніякого реваншу не вбачаю.
Реванш — дуже помилкова теза і дуже помилкове визначення. Якби це був реванш, нам було би дуже легко впоратися з цією ситуацією. Реванш — абсолютно простий інструментарій для нас, людей, які є прихильниками української державності.
Ми всі ці роки — 1991-2014 — жили у класичному політичному просторі постколоніальної країни. Були ми — ті, хто хотів, щоб Україна була незалежною, демократичною, європейською державою. Базове, від чого ми відштовхувалися, — Україна не мала бути Росією по суті. Вона має свою душу, своє серце, свою історію, свою цивілізацію. Вона ближча до Європи. Тощо.
І були наші опоненти, в яких теж була абсолютно чітка програма дій. І вони теж були нам завжди абсолютно зрозумілі. Вони вважали, що та територія, на якій вони живуть, — це є все Росія, велика Росія, Російська імперія. Та сама Росія, про яку писали в підручниках ще дорадянської історії: «Русскій народ состоіт із вєлікоросов, малоросов і бєлорусов». Ось і малороси — найкраща частина «русского народа». Звичайно, вони мають бути якщо не в складі Росії, то в союзі з Росією.
Це дуже проста політична програма. Цю програму ми чули ще 1994 року від Леоніда Даниловича Кучми, і за неї проголосувала більшість виборців сходу і південного сходу України. Це політична програма Віктора Федоровича Януковича, яку він щиро поділяв.
Нам із цими людьми було легко, тому що в нас була фактично спільна система цінностей, тільки полярна. Ми бачили Україну — вони бачили Росію.
Ця країна була розділена таким чином до 2014 року.
У 2014 році ми могли би вважати, що кількість людей, які вважають, що Україна — це Україна, збільшилась внаслідок російського нападу на Україну. А кількість людей, які вважають, що Україна — це Росія, зменшилась. Зокрема й тому, що Росія окупувала велику частину територій, на яких проживало населення, яке вірило в те, що Україна — це Росія або принаймні частина російської цивілізації.
Можна сказати, що після 2014 року ми всі якось заспокоїлися, що надалі йтиметься про внутрішньоукраїнську боротьбу. І вони — це буде політична меншість, яку ми просто будемо поважати.
У принципі, наші прогнози виправдалися — вони стали меншістю. Ми бачимо, скільки людей голосує за Бойка і Вілкула. Але і ми, бачите, стали меншістю. Майже такою ж, як вони. А хто став більшістю? Ніхто. Просто з’явилося якесь «ніхто».
Ми вже бачили, як у 1917-1920 роках перемагають «ніхто» і «ніщо». Я просто згадав собі фабулу з Булгакова. Ви подивіться, там є дві групи героїв. Є такі інтелігентні росіяни, які грають на роялях, співають якихось там красивих пісень, люблять Росію всією душею, по операх ходять. І є українці, петлюрівці, з таким чубом. Вони розмовляють українською мовою і хочуть, щоб була Україна. Вони прийшли собі до Києва, щоб Україну захищати. І, звичайно, наші росіяни їх не люблять.
Ясно, що вони, у принципі, на ці території однаково претендують і бачать у цій території батьківщину. Одні — Росію, другі — Україну. Але виграють не вони, а виграє щось незрозуміле, яке на цій території бачить просто миску з супом.
Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) на чолі з Владіміром Леніним і Львом Троцкім — вона розуміла, що потрібно населенню, яке втомилося від війни. Три роки йде велика війна, люди хочуть, щоб вона закінчилася за будь-яку ціну. Зрада, капітуляція — немає значення. «Просто нужно пєрєстать стрєлять».
Хто такі Ленін і Троцький, до жовтня 1917 року в Російській імперії знали з півсотні божевільних. Кіна не було — не було «Слуги народу». А в жовтні 1917 року вони вже при владі. А через кілька місяців вони розстрілюють робочу демонстрацію, і всі кажуть, що так і треба. Тому що робоча демонстрація захищала якісь там Установчі збори. «А який рейтинг довіри в Установчих зборів? Хіба вони мають народну довіру?» Якщо би ви почули промову члена політбюро Ніколая Бухаріна, любимця партії, слуги народу, виголошену під час розпуску Установчих зборів, ви би побачили, наскільки вона перегукується з промовою президента України Володимира Зеленського
